Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Ходімо на розбійницьке обозовиско, – говорив Івась, – може як раз знайдемо що для нас пригоже.

Обозовиско було невелике, і видно було, що розбійники не були тут довго. Знайшли покинутий казанок із в'яленим м'ясом, торбу з хлібом і сухарями пшеничними та коробку з сіллю. А далі, шукаючи в траві, знайшли цілу пригорщу золотих та срібних грошей. Видно, що розбійники спішилися дуже і не забрали всього.

– Чи брати й це? – питає Артим. – Нащо нам придасться золото в лісі?

– Треба взяти. Бог поможе, що з цього ліса вийдемо, а на світі можна буде за ці гроші дечого купити. От ми купили б собі по коневі, та швидше додому дібралися.

– Лише б ці гроші добре десь заховати, бо може знову яких розбійників стрінемо.

В обозовиську ще жарів вогонь. Вони роздули його і пригріли зоставлений там казанок із м'ясом.

– От коли б тепер був з нами Остап, то б то зрадів, що у нас хліб та сіль.

Тут і повечеряли. Зі сіллю їм все інакше смакувало, та від соленої страви їм ще гірше дошкуляла спрага. А тут не було ні крапельки води.

– Не турбуйся, Артиме, у лісі десь воду знайдемо, – потішав Івась.

– Та здається, що тут і лісові кінець. Тепер доведеться знову в степи мандрувати. Нам треба знову до татарського шляху добиватися.

– Ні, ми краще з цим лісом не розставаймося, і киньмо татарський шлях. На ньому і так не знайдемо людської оселі, ходімо далі краєм ліса. Може якраз стрінемо яких людей в тих сторонах, куди татари не йшли…

Забрали свої клунки і торбу з хлібом, пішли далі берегом ліса. Усе інше, а з тим і лук та стріли покійного Остапа оставили. На що він їм здався, коли жаден із них цього лука не натягне. Івась йшов передом. Артим почував себе знеможеним і спрага його мучила. Він частенько приставав відпочивати. Аж ось побачив, як Івась поклав легенько свій клунок на землю, давав Артимові знаки, щоб вдержався, і поступив кілька кроків наперед. Тут він відразу впав на землю. Артим підбіг до нього. Івась держав здорового зайця в руках, що пручався з усієї сили, бив задніми ногами і дряпав передніми, а Івась не міг собі з ним дати ради. Аж Артим ударив його кулаком позауш. Заяць затріпався ще раз і неживий став.

– Як ти його піймав? – питає Артим.

– Він спав у траві, а я надійшов непомітно, піймав за карк, та коли б ти не був у час прибіг, то таки був би вирвався. Дивись, як мене подряпав, – каже Івась, обтираючи кров на руках і грудях. – Нині ми гарно повечеряємо, але ходім таки в ліс… Коли б ще воду найти, бо мені дуже пити хочеться.

В лісі розложилися ночувати. Випотрошили зайця, порізали на кусні, посолили і поклали на вогонь.

Зранку помандрували далі. Десь коло полудня надибали чималий потік, хтозна, чи не той самий, що й перше. Він випливав аж до краю ліса, і завертав знову в ліс. Видно, що йому краще було плисти в лісі під тінню дерев, ніж у степу, де сонце випило б йому всю воду. Хлопці напилися води, а опісля скупалися. Ще було у них заяче м'ясо, трохи хліба і сухарів таких твердих, що годі було розкусити. А коли це минеться, так не знати, що їм робити далі.

– Ходімо до оцеї кручі, – каже Івась, – там може бути риба.

Він кинув кришок хліба на воду і зараз показалися риби цілим роєм. Вони проковтували плаваючі кришки і ганялися за другими.

– Є риба, – каже Артим, – та як її піймати?

– Підожди, ми зладимо вудку з ниток із полотна.

– А гачок?

– А може би вістря з татарської стріли?

– Коли ми стріли покинули враз із луком. Та воно й так було б завелике.

– Правда, треба щось іншого придумати…

– Ти підожди, – каже Івась, – ми прив'яжемо до шнурка шматок м'яса, а як його риба проковтне, то ми її зараз на берег і тоді вона вже наша.

Відрізали зараз шматок полотна, сотали нитки і сплітали в міцний шнурочок, якого сплели більш на три сажні. Прив'язали дерев'яний плавок, а на кінець шматок м'яса і кинули на воду. Вода була така чиста, що дно було видно. Риби стали напливати і щипати м'ясо, аж надплила більша риба і відразу проковтнула шматок та пірнула на дно. Тоді хлопці стали тягти хутенько шнурок до себе. Та ба! Риба як зміркувала, куди її тягнуть, випустила із себе принаду, а сама пірнула на дно.

– Не їсти нам сьогодні риби, Івасю.

– Хто його знає. Підожди до ночи, а ми вже щось видумаємо.

– А тимчасом ми назбираємо сухого патича, щоб було чим у ночі палити.

– А я наріжу сухої трави, – каже Івась.

Коли вже потемніло, розвели вогонь. Івась став сплітати віхті, з сухої трави, а опісля роздягся.

– Ми так зробимо, Артеме. Я полізу голий у воду там під кручу, а ти будеш мені з берега світити запаленим віхтем, один по одному. У нас так ловлять люди рибу в ставі. Риба виходить до світла і зблизиться до білого тіла. Тоді можна її піймати руками.

Артим станув над кручею з запаленим віхтем, а Івась поліз у воду і станув непорушно, наставивши руки. Зараз з'явилися риби цілим роєм. Вони підпливали до Івасевого тіла і стали його щіпати. Тоді Івась рушив миттю руками і піймав одну більшу рибу та викинув її на беріг. Риби зразу розбіглися та відтак знову завернули. А Івась блискавкою хапав що більші і викидав на беріг.

– На цей раз буде досить, – сказав, вискочив з води і став одягатися. Зловили п'ять більших риб.

– Буде на два дні, – втішився Артим, збираючи рибу по траві, що підкидалася і світила білою лускою.

– Ні, нам на сьогодні і на завтра вистачить чотири, а одну кинемо назад у воду. Риба влітку хутенько псується.

Найменшу рибу кинули у воду а чотири пооправляли, покраяли на куски і насолили.

– Варімо сьогодні юшку з риби, – каже Артим.

Він побіг до потічка з казанком, вимив його і набрав води. Наклали туди м'яса і приставили до вогню.

– У нас ложки нема, – турбувався Артим.

– Подивись, чи багато іде хліба в торбі зосталось.

– Тут маємо ще буханчик хліба і сухарів доволі.

– Кинь кілька сухарів у казанок, хай зм'якне, а хліб давай сюди, то й ложка буде. – Івась відкроїв два окрайчики хліба і